Петренко Устинія

Устинія Іванівна Петренко народилася 15 вересня 1908 р. в с. Шатура (нині – Ніжинський район Чернігівської області). Іван і Марина Петренки мали крім неї ще трьох доньок: Меланію, Уляну та Євдокію. Як і всі сільські родини, вони жили із власної землі та господарства. Тримали коня, яким обробляли землю, корову, свиней, овець.

Дівчина змалку звикла до сільської праці. Навчалась охоче, але після семи класів місцевої школи пішла працювати. У 1927 р. в Шатурі виникло селянське господарство. Іван Тихонович улаштувавася туди, а згодом забрав до себе й Устинію. У 1929 р. вже вся родина Петренків трудиться в новоствореному колгоспі імені Блюхера. Жінки – в ланці, батько – конюхом. У 1930-х рр. Устинія вийшла заміж за односельця – Михайла Петренка. За спогадами родичів, Устя вінчалася в місцевій церкві. Та записи церковних книг тих часів не збереглися.

Після одруження – проживала в родині чоловіка. У невеличкій хаті тулилися крім молодят батьки Михайла Савелій та Євхимія Петренки і його брат Василь (1922 р. н.). Вірилося, що молода закохана дівчина починає щасливе життя. Та попереду були нескінченні випробування, втрата, горе. У голодних 1930-х рр. померли батьки чоловіка, які любили свою невістку. Устя з почестями поминає стареньких, не знаючи, що смерть іще надовго залишиться в домі. Як про рідного вона дбає про Василя...

За роки подружнього життя жінка народила семеро діток, четверо з яких померли маленькими. Підкосило це Устю. Змарніла, аж посивіла, постаріла. Та не втрачала надії, що хтось із діток таки виживе. У 1940 р. після народження донечки від тяжкої хвороби помирає Михайло Петренко. Залишається молода вдова з трьома дітками на руках. Починається війна…

«Однієї вересневої ночі 1941 р. у вікно Устинії Іванівни постукали. Вона відгукнулась і почула у відповідь знайомі голоси, відкрила двері, впустила в будинок. Це були дві сестрички, доньки знайомої жінки-єврейки Рахілі Медведєвої з Ніжина. Звали дівчат Соня і Віра...». Зі спогадів родини Петренків

Рятувати євреїв доводилося в умовах найсуворішої конспірації: навколо було чимало осіб, які могли донести в поліцію. Наражаючись на смертельну безпеку, прості жителі України простягали руку допомоги. Чимало українців вважали своїм людським (або християнським) обов’язком прихистити безневинних жертв ненависті. Від перших днів окупації нова влада нав’язала власні правила поведінки та регламентацію життя місцевому населенню. Визначався цивільно-правовий статус євреїв як «неарійців». Це позбавляло їх навіть тих обмежених прав, які мало місцеве населення інших національностей. Дискримінаційні заходи стосувались усіх сфер їхнього життя.

У роки війни за переховування євреїв, комуністів, радянських офіцерів загрожувала смерть і рятівникам, і врятованим. Та Устинія Іванівна, ризикуючи собою і своїми маленькими дітьми, залишає сестричок у себе. Селом ходили чутки, що в одній із хат перебувають єврейські дівчата. Коли на подвір’ї з’явився староста Григорій Якович, господиня злякалася, адже ховала втікачок на печі, закидавши ганчір’ям, подушками. Cестри почувалися захищеними, але боялися обшуку. Утім, староста заспокоїв Устинію ще й неочікувано запропонував допомогу. Домовилися, що вона братиме із собою чорняву Віру на роботу в колгосп. Григорій Якович пообіцяв: у разі якоїсь загрози – обов’язково попередить. І дотримував обіцянки. Жінка вдягала дівчат у вишиті сорочки. Запинала хустки так, щоб не видно було облич. Інколи, виряджаючи на колгоспне поле, забруднювала обличчя для маскування. А коли хтось чужий заїздив у село з перевірками, староста попереджав. Тоді дівчата не виходили на вулицю або й зовсім утікали із села, пересиджували в лісосмугах. Потім староста знову приводив утікачок до Устинії Іванівни. Крім старости німецька влада призначала в селах працівників поліції, так званих поліцаїв. У Шатурі вони були місцевими. Очевидці неприязно про них відгукуються. Але бували й винятки.

Про те, що Устинія Петренко ховає євреїв, знали не всі жителі села. Загальновідомо було, що вона прийняла до себе дітей-сиріт знайомої жінки. Може, хтось здогадувався, що дівчата – онуки єврея Янкеля Беркова Богречевського, який мешкав у Шатурі за царя. Ніна Михайлівна Дворська розповідала, що її бабуся теж прихистила євреїв. Але побоялася залишати їх надовго, щоб хтось із селян не доніс поліцаям. За окупації жителі села з осторогою ставилися до появи чужинців. Одні берегли таємницю переховування єврейських дівчат, теж наражаючись на небезпеку. Інші боялися спілкуватися з Устинією, аби не помітила поліція. Але більшість селян ставилася до рятівниці з розумінням.

Віра (Дверта) Соломонівна (Шломівна) Медведєва народилася в м. Ніжин 4 листопада 1923 р. До 1941 р. закінчила дев’ять класів місцевої середньої школи № 3. Медведєви повернулися до Ніжина в 1937 р. Кілька років проживали в Білорусії. У 1930-х рр. Віра, Соня й Нюся залишилися без батька, а в 1941 р. – й без матері, Рахіль Медведєву розстріляли карателі. Точна дата її смерті невідома, припускаємо, що це трапилося 6 листопада під час масових страт євреїв у Ніжині або у вересні, коли були облави. Саме тоді дівчата з’явились у Шатурі.

Після визволення Ніжина від нацистів Віра продовжила навчання, була бухгалтером, економістом дорожньо-експлуатаційного управління. Від 1978 р. – на пенсії. Зі своїми колегами та мамою Устею не поривала зв’язків, писала листи зі США, матеріально підтримувала родину Петренків. Віра Соломонівна довго не зважувалася на виїзд до Америки, все відкладала, бо мала надію, що Устинія Іванівна поїде з нею. Так прикипіла душа єврейки до українки, яка замінила їй батьків. Але йшли роки, не стало сестри Соні, всі родичі Медведєвих виїхали. У 1994 р. наважилася на це й Віра. Перед наближенням старості, не бажаючи бути тягарем для дітей та онуків Устинії Іванівни, вибрала, може, не найкращий варіант, але досить раціональний. Віра і Соня Медведєви мали двоюрідну сестру Віру Ольховську. Вона теж проживала в Ніжині. Була, як і сестри Медведєви, незаміжня. Віра після міграції до США підтримувала зв’язок із сестрою. Дзвонила їй часто, перепитувала про Устинію Іванівну. Розповідала, як їй живеться, як добре до неї ставляться.

Софія Соломонівна Медведєва народилася в 1921 р. в Ніжині. Число та місяць не встановлено. До 1941 р. сім’я Медведєвих проживала на вулиці Другій Покровській, 17. У списках вуличкомів мама сестер Віри, Соні та Нюсі значилася під номером 133: Медведєва Рахіль Янкелівна, господарка, 1895 р. н. Доньки там не записані, бо на момент укладання цих списків проживали не в Ніжині, а в Шатурі. Соня, на відміну від Віри, мала слов’янську зовнішність і вільно пересувалася, не ризикуючи опинитися в руках нацистів як єврейка. Але вона, як стверджують очевидці, потрапила в облаву під час відправлення молоді в Німеччину на примусові роботи.

Настало визволення. Соня добровільно пішла служити в Червону армію. Повернулася до Ніжина, навчалася, працювала рахівником у Будинку-інтернаті для дітей-інвалідів. Померла в 1984 р. Похована в Ніжині.

Сестра Нюся, як і Віра, проживала в Сполучених Штатах Америки.

Устинію Петренко 22 березня 1998 р. було удостоєно почесного звання «Праведник народів світу».